Голгофські страждання Христа, у зв’язку з усією глибиною їхнього значення, завжди стоятимуть у центрі уваги людства. Тільки у світлі страждань Христових людина осягає найвищу мету свого життя — життя також повного страждань.
І чи не бачимо ми аналогії між стражданнями Боголюдини Христа та стражданнями людства? Християнство говорить нам, що страждання – це порушення встановленого порядку, це наслідок бунту людини проти Бога, гріха.
Але страждання та гріх не пропорційні один одному. Було б помилкою думати, що той, хто грішніше, той і більше страждає, і навпаки.
Два розбійники були розіп’яті разом з Господом і вмирали в муках на Голгофі, але один сповідав віру в Христа, а інший – хулив Бога. Один покаявся, другий — озлобився. Тому значення страждань визначається не їх силою, а тим, як вони сприймаються людиною.
Для невіруючого страждання — це причина ремствування на свою долю, а для віруючого вони мають глибокий зміст і можуть дати плоди у вічності, що ми й бачимо на прикладі розбійника, який покаявся і був першим, хто слідом за Христом зійшов у Царство Небесне.
***
Христос прийшов у світ, щоб світлом Свого євангельського благовістя розвіяти темряву гріхів, що огортає людство. Люди завжди однакові. Не слід думати, що ті, хто розіп’яв Христа, були грішнішими, ніж ми, і що ми вчинили б інакше з Христом. Різниця полягає лише в тому, що ми живемо не одночасно з розпинателями Христа, але розпинаємо Господа іншим способом — своїми гріхами: згідно з християнським вченням, будь-яка спокуса, яка діє в нас, шкодить ближньому і порушує заповіді Божі, є гріховною, а значить новим розпинанням Сина Божого.
Але Святе Письмо говорить нам, що Бог так полюбив світ, що віддав Сина Свого Єдинородного в жертву за гріхи людей. І хоча, можливо, ми недостойні Його святої милості, можливо, наші серця були глухі до заклику Христа і ми не бажали чути Його слів, не виконували Його заповідей і не йшли тим шляхом, яким кликав нас Христос, Він усе готовий пробачити нам: всю злість, всю неправду і ворожнечу, якщо тільки ми каятимемося від щирого серця і вирішимо жити за Його заповідями.
***
Проповідь Христа про те, що закони неба можуть вигнати неправду з грішної землі, часто не знаходить відгуку в людських серцях. Іноді виникає питання: “Чи не залишиться Христос у жахливій самоті?”
Але в тому і сила Господа нашого Ісуса Христа, що Він, залишений усіма, переміг, коли Його розіп’яли на Хресті.
Коли вороги Христа вишукували нові муки для Нього на Хресті, з іншого хреста, з вуст розбійника, прозвучало велике сповідання віри в Христа як Бога і Спасителя.
І ось Христос помер на Хресті. Здавалося б, і вся Його справа померла разом з Ним. Але в цей час біля самого Хреста Христового сотник, римський воїн, сповідує Його як Сина Божого.
Своїм воскресінням Христос переміг світ, і нині Його Хрест веде за собою всіх, хто втомився від марності цього світу та своїх гріхів. Христос втішає, вселяє небесний спокій і радість у серця тих, хто з вірою приходить до Нього. І так буде, за словами Самого Спасителя, завжди, поки існуватиме людство.
***
Милість Божа. Що ми знаємо про неї? Христос прийшов у світ урятувати грішників. Але світ відвернувся від правди Божої, полюбив темряву, і темрява гріхів і пороків заполонила людство.
Христос для всіх людей розкрив на Хресті Свої сповнені любові обійми, збираючи у Своє лоно всі народи. У відповідь люди пробили груди Христові списом.
Христос, співчуваючи страждаючим, зцілював хворих, повертав зір сліпим, воскресив мертвих. Він завжди простягав людям руки Своєї допомоги. У відповідь люди ці руки прибили цвяхами до Хреста.
Христос ходив нашою грішною землею і благовістив милосердну волю Бога Отця. Своїми стопами Він освятив землю. У відповідь люди прибили ноги Христа до Хреста.
Христос прийшов у світ для слави Божої, щоб врятувати людей, дати їм вічне життя. У відповідь люди віддали Христа на страждання та смерть.
Але, попри все це, Господь любить людину, знову і знову закликає її до Себе. Ми бачимо, що милість Божа не має меж. Аби людина була готова відгукнутися на неї каяттям у гріхах та виправленням свого життя.
***
Слово біля Святої Плащаниці
Смерть… Яким страхом овіяна вона і якою таємничістю! Багато, хто пам’ятає і роздумує про неї, досягали висот досконалості, інші, як об скелю на узбережжі, розбивали об факт смерті всі свої людські плани і справи, мрії і найкращі надії. Смерть зрівнювала всіх, незалежно від віку, посади, сильних світу цього і простих приймала в свої холодні обійми. Смерть страшна, і в першу чергу тому, що вона неминуча. Людям визначено один раз померти (Євр. 9,27).
Сьогодні ми стикаємося зі смертю нашого Спасителя. Чи зрозуміла нам ця смерть? — Ні. І це передбачило Божественне Одкровення, коли устами Симеона Богоприїмця в Єрусалимському храмі про Христа говорила Божественна істина: “…ось, лежить Цей на падіння і на вставання багатьох…” (Лк. 2, 34), а апостол Павло у свій час додав, що , як слово про Христа розп’ятого, так і все діло Христове для юдеїв – спокуса, а для еллінів -безумство, для самих же покликаних, юдеїв та еллінів, — Христос, Божа сила і Божа премудрість (1 Кор. 1, 23-24).
Смерть – найлютіший ворог людини. Вона – наслідок гріха, порушення людиною Божественної гармонії. Великою була провина людини і, значить, страшний результат провини – смерть. До пришестя у світ Христа Спасителя смерть була страхіттям, бо за нею наступав вічний морок і відчай. Перемогти це могла тільки надприродна сила. І ось “…так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне” (Ін. З, 16). Христос став людиною, Своєю смертю Він переміг смерть. З тих пір, хоч на землі, як і раніше, є смерть, але на неї ми дивимось інакше. Після смерті Христа смерть стала для нас народженням, переходом в інше життя. Перше наше народження – з утроби матері, друге – через утробу смерті. В першому народженні ми отримуємо життя, в другому народженні також отримуємо життя. Перше народження відбувається в болях і друге народження — в хворобі. В першому народженні людина зустрічається з дійсністю цього світу із сльозами, криком безпорадності, і в другому народженні – ті ж сльози, нерідко відчайдушні крики, стареча немічність. Але такий закон: “…якщо пшеничне зерно, упавши на землю, не помре, то зостанеться одно, а якщо помре, то принесе багатий плід” (Ін. 12, 24).
Болісна і вільна смерть Христа Спасителя — це наше нове народження. “…Я є воскресіння і життя: віруючий в Мене, коли і помре, оживе. І кожен, хто живе і вірує в Мене, не помре повік” (Ін. 11, 25-26). “Бо Я живу, і ви будете жити” (Ін. 14, 19). “…Де Я, там і слуга Мій буде” (Ін. 12, 26). Така Євангельська правда.
З самого початку християнство проголосило віру у безсмертя, і тільки надія на воскресіння дала силу першохристиянській Церкві вистояти в період вогненних випробувань і світити світові, як маяк надії та спасіння, для багатьох мільйонів грішників.
Як Боговтілення, так і надзвичайне приниження й смерть Христа Спасителя, залишається для нас таємницею, але ми твердо знаємо, цілком точно і беззаперечно, що Божественна любов до світу й людей звела на землю Сина Божого, другу особу Живоначальної Трійці. Та ж Божественна любов заради того ж людства і того ж світу вознесла Христа Спасителя на хрест і привела до смерті. Це та любов, про яку Святе Письмо говорить: “любов бо, як смерть, сильна…” (Пісня, 8, 6).
“Немає більше від тієї любові, – говорить Христос, – як хто душу свою покладе за друзів своїх” (Ін. 15, 13). Господь пречудесно проявив цю любов, перевершивши її, бо Він поклав душу Свою не за друзів Своїх, а за грішників усього світу, щоб дати їм вічне життя і дати це життя з лишком (Ін. 10, 10). Христос перетерпів зраду, цькування, побиття, опльовування, хрест, смерть, і вільне поховання для того, щоб звільнити нас, людей, від диявольського рабства, від гріха і від вічної смерті. Він дав нам свободу і вічне життя в Ньому, з Ним і через Нього, Нашого Бога і Спасителя.
Що ж ми можемо принести нині в дарунок Богу, Який людиноподібно будує наше спасіння? Одне й тільки одне — серце, серце, сповнене відданості й любові до Нього, серце, сповнене любові до всіх людей. Прикладом цієї відданості є для нас два таємних учні Христа Спасителя — Иосиф і Никодим, які похоронили Тіло Христове. Йосиф віддав Йому свій новий гріб та плащаницю, Никодим – дорогоцінне помазання. Иосиф Аримафейський, таємничий учень Христа, в момент Його ганебного приниження й суду перед всіма відкриває себе як справжній друг Христа. Він відважився просити в Пилата Тіло Христове. Зрозуміло, що так міг вчинити тільки той, чиє серце було сповнене глибокої любові до Божественного Вчителя. Другий учень – Никодим, який в пошуках істини вночі приходив до Христа слухати Його Божественне вчення. Сьогодні він серед білого дня віддає почесті Христу, не боячись наслідків. Тільки справжня любов могла вигнати з його серця людський страх. Він засвідчив навічно свою істинну любов до Христа Спасителя.
Стоячи сьогодні біля гробу Владики і Безсмертного Царя, дотикаючись до Його святої плащаниці, проймімось, брати і сестри, глибокою сердечною любов’ю до Нього, як Христа й Бога, і, вслухаючись в настанови святого Письма, будемо всім люблячим серцем страждати разом з Ним в ці страсні дні, щоб і воскреснути з Ним. Амінь.
Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube!
